Єпископ Коломийсько-Чернівецької єпархії Павло Василик народився 8 серпня 1926 року в с. Бориславці Перемиського повіту (тепер - Польща) в національно свідомій і глибоко релігійній родині, в якій було 11 дітей.

Вже в дитячих роках він мав покликання стати священиком і в цьому наміренні щодня молився і просив Бога. Велику роль в його духовному становленні відіграла сімейно-релігійна атмосфера, батьківське виховання.

Родина Владики була дуже побожною. Кожної неділі і свята разом зі своїми батьками вони ходили до церкви. Все це загалом скріплювало релігійну свідомість, покликання, і давало перспективу тої реальної і конкретної уяви про священство.

Початкову освіту Владика Павло отримав в родинному селі і в містечку Риботичі. Опісля поступив вчитися в Перемишль. В 1945 році родину Василиків, як і інших українців, вигнали з рідних земель на Радянську Україну у Тернопільщину.

1 квітня 1947 р., Владику заарештували у Львові і засудили на 10 років за те, що він допомагав ліками і медикаментами пораненим повстанцям, які боролися з «большевиками». В таборах, куди Владика Павло був запроторений, були священики, з якими він мав постійний контакт і які впливали на його духовне і богословське виховання.

1 січня 1950 р. підпільний єпископ в таборі уділив студенту богословія Павлу Василику дияконські свячення. З цього часу, відбуваючи покарання у радянських таборах, почалася душпастирська праця згідно свого сану. Владика Павло, як диякон, відправляв вечірні, утрені, молебні, акафісти, виголошував проповіді, організовував катехитичні гуртки серед в'язнів. У Преосвященного Владики Павла вистачило сили вистояти у цьому змаганні, бо що неможливо для людини, то можливо для Бога. І це є так.

Кажуть, що найстрашнішими в світі були гітлерівські табори, але радянські табори - це набагато жахливіше. Люди вмирали від холоду, голоду, хвороб, нелюдського ставлення і постійного приниження людської гідності. У той час найважливішим було, щоб не притупилася від жахливих умов свідомість, щоб життя не звелося до стану тваринного існування. Тому Євангельська наука для в'язнів і для тих, хто її проповідував, ставала джерелом, з якого вони пили цілющу воду Божої любові і залишалися людьми, а навіть більше - залишалися християнами.

В'язні різних національностей брали живу участь у Святих Літургіях, які служилися в камерах, а Престоли замінювали табірні тумбочки. Між ними були як українці, так і росіяни, німці, казахи та інші. Біда з'єднала людей всіх націй і народностей, але це не біда, а сам Господь давав їм приклад того, як можна бути в єдності, щоб не було "ні елліна, ні грека". Отже перше ув'язнення тривало з 1947-го до 1956-го.

У 1956 році в'язень Павло Владика був звільнений з табору і цього ж року повернувся додому в село Бариш Бучацького району Тернопільської області, де на той час примусово була переселена його родина. Зразу ж на волі диякон Павло Василик нав'язує контакти з ієрархією та духовенством підпільної греко-католицької церкви і вливається в повноцінну її діяльність. Під проводом підпільних отців професорів збагачує свої теологічні знання, успішно здає відповідні екзамени, проходить духовні реколеції і 18 листопада 1956 р. у житті диякона Павла Василика стається знаменна подія: у княжому місті Львові, на вулиці Вечірній, він отримує ієрейські свячення з рук Блаженного священномученика Владики Миколи Чарнецького. Сталося те, про що він мріяв, що стало сенсом усього його подальшого життя.

Після ієрейських свячень на нього сходить особливіша Божественна благодать, що дає йому духовну наснагу для подальшої його душпастирської діяльності в умовах безбожного режиму та катакомбного життя церкви, бо що є сила і влада царів земних у порівнянні з могутністю Творця! Свою душпастирську діяльність після ієрейської хіротонії отець Павло розпочав на Тернопільщині і продовжив в Станіславівщині, Львівщині, Дрогобиччині та в Закарпатській області, по селах і містах, де були згуртовані греко-католицькі громади. Був жорстоко переслідуваний органами КДБ, які хотіли його знищити. Часто перебував в ночі у лісах, на полях під відкритим небом, ночував у людських стодолах. Він не мав місця для мешкання, навіть інколи не вистачало часу на відпочинок через постійне переслідування. Але навіть серед тих важких умов доносив Благовість Христа тисячам вірних підпільної греко-католицької церкви. За активну душпастирську працю, яка противилася законам тодішньої безбожної системи, 22 січня 1959 р. священика Павла Василика арештували в Станіславі вдруге і винесли вирок - 5 років ув'язнення та 5 років висилки. Після ув'язнення ревного душпастиря старалися схилити до відречення від своєї Церкви.

Ці злочинні намови чинили уповноважений у справах релігій з Київського Міністерства та представники зі столичного та Станіславського КДБ, які пропонували йому волю з переходом на Московське православ'я, чи в'язницю. За справу Божу нескорений в'язень Христа ради вибирає тюрму. Це друге покарання отець Василик відбуває у Мордовії від 1959 до 1964 р. У цьому таборі також відбував покарання і Світлої Пам'яті Блаженіший Патріарх Ісповідник віри Йосиф Сліпий, який справив на молодого священика незабутнє враження. Це воістину був святий чоловік. Навіть у таборі він продовжував вишкіл молодих священиків і скріплював їх у вірі та стійкості. Пізніше слова, почуті від Патріарха, не один раз допомагали тодішньому священикові Павлові у душпастирстві. Звільнившись з ув'язнення у 1964 році отець Василик мусів відбути ще 5 років заслання, згідно вироку. Злочинна атеїстична влада нічого не забувала і нічого не прощала.

Після повернення із заслання в Україну йому було відмовлено в прописці та проживанні на території Західної України. Але поза цією забороною він і надалі вів душпастирську працю в західних областях і то ще більшу та інтенсивнішу, оскільки душпастирював вже на теренах Східної України і в Криму, але Господь готував отця Павла до ще більшої і відповідальнішої справи. І 1 травня 1974 р. - Владика Йосафат Федорик ЧСВВ, ісповідник віри, бувший в'язень радянських таборів у с. Вільхівцях Жидачівського району Львівської області висвятив священика підпільної УГКЦ отця Павла Василика на єпископа катакомбної церкви.

Одним із свідків Архієрейської Хіротонії був тодішній студент підпільної духовної семінарії, а нині Генеральний Вікарій Коломийсько-Чернівецької єпархії отець мітрат Григорій Сімкайло. Коли КДБ довідалося про те, що священик Павло Василик рукоположений в сан єпископа, то ще з більшою жорстокістю продовжувало переслідувати, погрожувати, шантажувати. Проте із Владикою завжди був Бог і скріпляв його у вірі, стійкості та непохитності, що стосувалося справ Божих та УГКЦ. В яких тільки регіонах, містах і селах Владика тільки не душпастирював в підпільних часах. Це міста і села Галичини, Закарпаття, Хмельниччини, Київщини, Криворіжжя, Дніпропетровщини, Одещини, а також в Москві, Ленінграді, Криму, Прибалтиці.

Ситуація була складна, у багатьох містах і селах йому доводилося засновувати церковні громади. Багато разів у Преосвященного Владики Павла відбирали ризи й літургічні книги, погрожували арештом. А він на те спокійно відповідав: "Заберете в мене ризи, мені нові пошиють. Не даєте нам церкви, а ми маємо сотні, бо кожний дім української католицької родини є для нас церквою". Вміючи відчитати знаки часу світової політичної ситуації єпископ Павло Василик не міг дальше мовчати і 4 серпня 1987 року разом з тодішнім отцем, а нині єпископом-коадютором Володимиром Війтишиним, отцями Григорієм та Миколою Сімкайлами, отцями Тарасом і Іваном Сеньковими та групою українського духовенства, ченців, черниць, мирян при участі голови комітету по захисту прав українців греко-католиків в Радянському Союзі Йосифом Терелею заявив на весь світ про вихід катакомбної Греко-Католицької Церкви із підпілля до повнокровного релігійного життя. Вони направили заяву Святішому Отцеві Іванові Павлові II, Папі Римському; а копію відправили - Президентові СРСР Михайлові Горбачову.

З підпільних єпископів тільки один Владика Павло підписав ту заяву. 17 липня 1988 р. у Зарваниці у співслужінні багатьох священиків Преосвященний Павло Василик відправив Архієрейську Службу Божу, в якій взяло участь майже 3О тисяч вірних (КДБ нарахував 40 тисяч). 17 вересня 1988 р. американські конгресмени, які приїхали до Москви, запросили Владику на зустріч. Із чотирма сенаторами США та представниками Верховної Ради СРСР він обговорював за круглим столом питання про становище Української Греко-Католицької Церкви та релігійну ситуацію в Україні. 7 лютого 1989 р. йому довелося очолити делегацію до Москви, де вимагали від кремлівських можновладців відновлення статусу УГКЦ. 16 травня 1989 р., напередодні з'їзду народних депутатів СРСР, до Москви знову прибула делегація УГКЦ, у складі якої був і Владика Павло. А також там були єпископи Софрон Дмитерко, Филимон Курчаба, отці Володимир Війтишин, Ігор Возьняк, теперішні єпископи-помічники, а також отці Григорій Сімкайло, Тарас Сеньків та численні вірні.

Вони хотіли зустрітися із Президентом Горбачовим. Зустрічі їм не давали і тоді вони оголосили голодування. Після трьох днів делегації УГКЦ дозволили зустрітися з депутатом Верховної Ради СРСР Юрієм Христорадним, який дав надію на легалізацію нашої Церкви. 12-16 січня 1990 р. в Москві, в Данилівському монастирі, відбулися переговори у справі УГКЦ, в яких взяли участь представники Ватикану та Московської Патріархії. Владика Павло теж був представником делегації від УГКЦ. У січні 1990 р., після відправлення Служби Божої перед Катедральним Собором в м. Івано-Франківську, який довгі роки незаконно належав Московській Церкві, представник влади пан Бойчук урочисто вручив Преосвященному Кир Павлові документ, в якому було сказано, що від цього дня Кафедральний собор Святого Воскресіння повертається у власність УГКЦ. У 1993 році, за благословенням Святішого Отця Івана Павла II Папи Римського, Владика Павло Василик призначений правлячим єпископом новоутвореної Коломийсько-Чернівецької єпархії.

Це була історична і надзвичайно хвилююча подія. Інтронізація відбулася 31 жовтня 1993 року в Коломиї. На урочистостях були присутні Апостольський Нунцій в Україні Високопреосвященний Кир Антоніо Франко, Блаженніший Патріарх Мирослав - Іван Кардинал Любачівський, Преосвященний Владика Кир Софрон Дмитерко, Владика Кир Іриней Білик, отець-доктор Іван Дацько та інші. З того часу Владика Павло ревно і невтомно трудиться на ниві формування і розвитку єпархіальних структур, комісій, деканатів, відродження Української Греко-Католицької Церкви та утвердження незалежної соборної Української Держави, хоча інколи доводиться долати всякі перепони на шляху відродження духовності Української нації і Церкви.

Зважаючи на обставини, що склалися в м. Коломиї, Владика Павло у 2000 році започатковує будівництво Катедрального Собору Переображення Господнього в м. Коломиї, як центру релігійно-духовного єпархіального життя. Тепер в старовинному покутському місті красується величавий Собор, який вже сьогодні гуртує біля себе інтелігенцію, студентську молодь, вірних міста Коломиї, хоча будівництво його ще не закінчене. За особливі заслуги перед УГКЦ та українським народом 24 жовтня 2000 р. Ректорат Сетонського Університету СІЛА присвоїв Владиці Павлові почесний ступінь доктора гуманітарних наук. Також Інститут Економіки і Права м. Івано-Франківська, зважаючи на особливі заслуги Правлячого Єпископа Коломийсько-Чернівецької єпархії Павла Василика в часи підпілля, ініціювання виходу Церкви з підпілля, великий вклад у відродження Івано-Франківської єпархії та заснування Івано-Франківської Духовної Семінарії, котра тепер переросла у Теологічну Академію, присвоїв Владиці високе звання Почесного Доктора.

До кінця своїх днів Ісповідник Віри, довголітній в'язень московських таборів Павло Василик невтомно трудився для ширення науки Христа та духовного зросту увіреної йому пастви, розбудови церковних структур та вишколу гідного духовенства. Нехай Господь приймає його ту велику жертву та ревне Архієрейське служіння до своєї Небесної Скарбниці і оселить душу його у місці вічної прослави.

Амінь.

Декан Надвірнянський отець-мітрат Григорій Сімкайло