Притчі
ПЕЛІКАНОВІ ДІТИ | Друк |

Пелікан, птах з великими білими крилами, жив над маленькою затокою, що врізалася в розколину високого скелястого берега.
Там вилупилися з яєць чудові пеліканові діти двоє сильних і вічно голодних пташат.

Пелікан-батько пірнав у воду через рівні проміжки часу, долаючи хвилі й оминаючи підводні скелі, аби впіймати рибину чи якого молюска й покласти у постійно розкриті дзьобики своїх малят.

Але тодішня зима видалася дуже суворою, і життя пелікана стало вкрай важким. Буревії, хуртовини шаліли безперестанку. Насилу вдавалося птахові здійматись у повітря й літати. Раптовий вихор не раз шпурляв бідолаху на скелі; врешті, він зламав собі крило й літати більше не міг. Тож лежав у своєму гнізді, коло дітей.

А пташата волали й волали, широко розтуляючи дзьоби:

- Ми голодні! Ми дуже голодні!

Пригнічений, зажурений голодними зойками малечі, пелікан зробив те, що в такому становищі одвіку робили пелікани: застромив дзьоба у власні груди, щоб кров'ю своєю нагодувати дітей.

Таким чином йому вдалося ще на кілька днів подовжити малюкам життя. А сам він загинув.

Відтак один із пташат мовив до другого:

- От і добре. Досить із мене цієї поживи щоденно.

Це чудо кожної Святої Літургії: "Беріть та їжте, це Тіло моє". А люди кажуть: "Щоразу те саме!"


Бруно Ферреро «Танець Бога»
 
ПРИТЧА ПРО БЛИЗНЯТ | Друк |


       У материнській утробі відбулося зачаття двох близнят. Минали тижні, малята росли й розвивалися. Прокидалася їхня свідомість, росла їхня радість:
       – Лишень подумай – хіба не чудо, що ми є? Як це прекрасно – жити!
       Близнята пізнавали світ.
      Коли побачили пуповину, що єднала їх з матір'ю, пуповину, через яку вони діставали всі необхідні для подальшого життя і зростання речовини, брати від радости аж заспівали:
     – Якою ж великою і самовідданою є любов нашої мами, що ділиться з нами своїм власним життям!
Спливали тижні, місяці, відтак одного дня малюки зрозуміли, що дуже змінилися.
       – Що це означає? – запитав один.
    – Це означає, – відповідав другий, – що наше перебування у цьому світі незабаром скінчиться.
      – Але я не хочу звідси виходити, – запротестував перший, – я волів би залишитись тут навіки.
    – Ми не маємо вибору, – сказав другий, – та, може, існує якесь життя після народження!
       – Хіба це можливо? – засумнівався перший. – Ось ми втратимо нашу пуповину, і як нам жити без неї? Адже з людей, що покинули материнське лоно до нас, ще ніхто не вернувся, аби розповісти нам, що життя після народження таки існує. Ні, народження означає кінець!
       Тут один із близнюків геть занепав духом. Говорив так:
     – Якщо життя закінчується народженням, то який сенс має перебування у лоні матері? Безглуздя, та й годі. А, може, ніякої матері не існує взагалі?
     – Але ж вона мусить існувати! – заперечив другий. – Бо звідки тоді ми з тобою взялися? Чи могли б отут жити?
     – А ти бачив колись нашу маму? – запитував перший. – Що, як вона існує лишень у нашій уяві? І ми вигадали її, щоб таким чином пояснити собі наше власне походження та існування?
    Всі останні дні перебування близнят у лоні матері були заповнені нескінченними запитаннями і величезним страхом. Врешті настав день народження.
       Покинувши свій теперішній світ, брати-близнюки закричали, розплющили очі...
Те, що вони побачили, перевершило їхні найсміливіші мрії та сподівання.

       Одного дня ми всі врешті народимось.

Бруно Ферреро «Танець Бога»
 
СЛІДИ | Друк |

    

     Ти і Господь наш Ісус Христос разом ідете одним шляхом. Довгий час сліди Ісуса лягають поруч з твоїми, але Його сліди значно глибші, чіткіші.
       Ти ж залишаєш сліди невиразні, заломисті, – видно: ти вагаєшся і не впевнений, що ідеш у правильному напрямку.
Крокуєте отак деякий час, і поволі твої сліди наближаються до Ісусових. Ось ви вже ідете паралельно.
        Ви з Ісусом – як двоє друзів. Простуєте пліч-о-пліч.
       Все нібито чудово, та враз твої сліди, що спершу виднілися на піску поряд з Ісусовими, тепер лягають просто на них.
       Твої сліди, порівняно з Його слідами, є значно меншими, а все ж ви починаєте ступати кроку крок.
      Так ви прямуєте ще певний час, але згодом твої сліди щоразу більшають і врешті накладаються на Ісусові.
        Тепер помітно тільки одну вервечку слідів: ти й Христос простуєте, мов одна людина.
       І знову здається, що все гаразд, що ліпшого й бажати не можна, та ось несподівано з'являється друга вервечка слідів.
Відбувається щось дивне.
        Нові сліди звертають убік, повертають назад, всіляко змінюють напрямок руху.
     Ти збентежений, приголомшений. Немовби чудовий сон урвався! Відтак починаєш молитися:
     – Господи, я збагнув першу ситуацію, мій шлях туди і навспак. І зупинки мої... Був я християнином нерішучим, непевним, але прагнув учитися і вчився. Ти ж ішов твердим кроком і допомагав крокувати мені.
      – Твоя правда!
      – Коли малі мої сліди губилися у Твоїх великих, я вчився ходити Твоїми дорогами і бути поблизу Тебе.
       – Атож! Мою науку ти засвоював блискавично.
       – Коли ж мої сліди цілковито з'єдналися з Твоїми, це засвідчило, що я став Твоїм учнем.
       – Саме так.
      – Але, Господи, – що сталося далі? Чи ж я почав відступати від Тебе? Сліди розділилися, а ці повороти і зигзаги...
       Запала хвилинна мовчанка, пізніше Господь відповів, усміхаючись: "То я танцював від щастя навколо тебе".

       Ми є щастям для Господа Бога. Це найразючіший парадокс християнства. Коли вкрай важко залишатися вірним, коли все довкола видається сірим і неживим, коли просування вперед потребує чимало труду і навіть завдає страждань, – зупинися, закрий очі, вуста і вуха...
       І ти почуєш, як Бог танцює навколо тебе.

Бруно Ферреро «Танець Бога»
 
"ПІСЛЯ БОМБАРДУВАННЯ" | Друк |



Під час останньої війни летовище у Багдаді і терени, до нього прилеглі, перетворилися у руйновище. Якось, посеред цементових плит і шматків заліза, почувся плач. Серед ангарів було видно маленький барак. Усередині хтось схлипував. Відчинили двері.
У цьому зруйнованому бараку був Бог. Це Він плакав.


Ніхто не наважився щось зробити. Тільки якась дитина наблизилася до Бога. Взяла Його за руку і сказала: “Не плач, я з Тобою!”

Ось що написала восьмилітня дитина у творі на тему Бога:
“Одним із головних завдань Бога є створення людей. Він створює їх, аби замінити тих, котрі вмирають. Завдяки цьому їх є завжди стільки, щоб могли займатися справами тут, на землі.


Він не створює дорослих, а лише немовлят. На мою думку, так діється тому, що найменших створити найлегше. Бог не мусить витрачати дорогоцінного часу, аби навчити їх говорити і ходити. Залишає це завдання мамам і татам. Думаю, що це добра система.

Другим важливим завданням Бога є вислуховування молитов.
Бог усе і скрізь бачить і все чує. Тому Він, напевно, дуже зайнятий. Отож ми не повинні казати йому витрачати час на дурниці, коли легковажимо своїх батьків, і просимо у Нього щось таке, що батьки нам уже заборонили.


Атеїсти – це люди, котрі не вірять і Бога. Не думаю, аби у нашому місті були такі, принаймні серед тих, хто приходить до церкви.


Ісус є Сином Божим. Він робив складні речі, наприклад, ходив по воді, а також чинив чуда. Так само він говорив про Бога людям, котрі не хотіли слухати. Тепер допомагає Своєму Отцеві вислуховувати молитви. Можна молитися завжди, хай скільки цього хочеш, будучи певним, що Бог нас вислухає. Вони так влаштували світ, що Один із Них завжди чує.


Потрібно завжди ходити на уроки з катехизму, бо це тішить Бога; якщо існує хтось, кого варто зробити щасливим, то тим кимось є саме Бог.


Не пропускайте катехизму через те, що вважаєте приємнішим, наприклад, виїзду на море. Це помилка.


Якщо не вірите у Бога, то, поза тим, що ви атеїсти, будете також дуже самотні, тому що ваші батьки не можуть ходити з вами скрізь. А Бог може.


Мені приємно знати, що Він є з нами, коли боїмося темряви або коли не вміємо добре плавати, а великі хлопці кидають нас туди, де не можна досягнути дна.


Однак не треба завжди думати тільки про те, що Бог може зробити для нас. Бог поставив мене тут – і може забрати мене тоді, коли захоче. Ось чому я вірю у Бога”.

Бруно Ферреро "Політ сокола"
 
ПОВІТРЯНИЙ ЗМІЙ | Друк |


У ясний вітряний березневий ранок дитина, за допомогою дідуся, запустила чудового повітряного змія.
Змія підхопив вітер і він піднімався все вище і вище, аж врешті став маленькою цяткою у просторі. Шнур знай розмотувався і линув за змієм догори, але його кінець дідусь сильно прив’язав до руки дитини.
Там, угорі повітряний змій спокійно похитувався, впевнено пливучи у повітряній течії. Два вгодовані і вельми балакучі голуби, які ліниво собі летіли, наблизилися до повітряного змія і давай критикувати його кольори.
– Але ж ти вибрався, друже, – сказав один із них.
– Полетіли з нами, – мовив другий. – Позмагаємося на витривалість.
– Не можу, – ствердив повітряний змій.
– Чому?
– Я прив’язаний до свого господаря там, на землі.
Два голуби подивилися вниз.
– Нікого не бачу, – сказав один.
– Я теж, – підтвердив повітряний змій. – Однак упевнений, що він там є: час від часу відчуваю смикання шнурка.

Радій, коли час від часу Бог смикне за твій шнурок. Ти Його не бачиш, проте Він пов'язаний із тобою. І не дає тобі пропасти. Ніколи.

Бруно Ферреро «Політ сокола»
 
Більше статтей...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>

Сторінка 1 з 10